Трагічною сторінкою увійшла до літопису історії кримськотатарського народу його масова  депортація, здійснена партійно-державним керівництвом СРСР. У ніч з 17 на 18 травня 1944 р., згідно з постановою Державного комітету оборони СРСР від 11.05.1944 р., з Криму почали депортувати кримських татар, звинувачених у «зраді батьківщини».  На НКВС покладався обов’язок завершити  виселення кримських татар до 1 червня. За найбільш обгрунтованими оцінками істориків, депортації зазнали понад 194 тисячі кримських татар. 24 червня їх долю розділили понад 15 тисяч греків, 12,4 тисячі болгар, 9,6 тисячi вірмен (постанова ДКО від 2.06.44).

За постановою ДКО, спецпереселенцям дозволялося «взяти з собою особисті речі, побутовий реманент та продовольство вагою до 500 кг на сім’ю». На НКВС та інші наркомати покладався обов’язок «забезпечити в ешелонах з переселенцями медико-санітарне обслуговування і гаряче харчування». Насправді ж, на збори переселенцям було дано лічені хвилини, а тому вони їхали майже з порожніми руками, без харчів і достатньої кількості одягу. Багатьом сім’ям було взагалі заборонено брати з собою будь-які речі.

У доповідній записці, яку Берія написав Сталіну на початку липня, змальовується ідилічна картина: під час депортування не було жодного смертельного випадку. В іншому офіційному повідомленні все ж наводиться інформація про 191 особу, яка загинули в ешелонах, але ця порівняно незначна кількість людських втрат не викликає довіри. Порівняння числа депортованих, згідно з рапортами НКВС, і демографічних даних про чисельність привезених, розселених та закріплених за окремими господарствами свідчить про 7889 померлих.

Число спецпереселенців поповнилося у 1945 р., коли, по закінченні війни, солдати й офіцери, які воювали з фашизмом, теж були оголошені «зрадниками» і направлені на заслання до своїх сімей.

Кримських татар депортували у віддалені райони Сибіру, Уралу, Середньої Азії, де вони опинилися без документів, в умовах комендантського режиму, без права пересування навіть з метою пошуку сімей, які загубилися  при переселенні.

 Важкі умови побуту в спецпоселеннях, які ускладнювалися незвичним кліматом та інфекційними захворюваннями, призвели до масових захворювань і смертності серед депортованих за фактичної відсутності медичного обслуговування.

Внаслідок цього, вже у липні 1944 р. в Узбекистані спалахнула епідемія малярії та жовтухи. Зокрема, у Наманганській області захворіло 40% депортованих. За архівами НКВС, до 1 січня 1945 р. в Узбекистані померло 13 592 засланих кримських татар. Це становило 9,1% від їхньої кількості, а за  наступний  - 1945 р. було зафіксовано ще 13 183 померлих (6 096 з яких були діти, 4 525 – жінки, 2 562 – чоловіки). Таким чином, за перші півтора роки депортації загинуло 17,8% депортованих в Узбекистан кримських татар.

За даними національного руху кримських татар, у перші 4 роки депортації з них загинуло 46,2 % (за офіційною статистикою - 23 %, тобто 44,9 тисячі). 

28 листопада 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР Указом „Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни” встановила довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування втікачів.

Починаючи з 1954 р., інтенсивність репресій знизилася. 13 липня 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала свій Указ від 26 листопада 1948 р. про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.) відкрито засудив політику депортацій. Відповідно до рішень з’їзду  Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 27 березня звільнила з обліку спецпоселенців кримських болгар, греків та вірмен, а 28 квітня 1956 р. видала Указ „Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків - громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни”. Проте зазначені укази все ще забороняли депортованим повертатися до Криму.

Незважаючи на половинчастий характер ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, дали змогу уникнути виконання принизливих формальностей перебування на обліку. Це давало можливість для переселення в інші місцевості СРСР, якою окремі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (кампанія петицій, створення політичних організацій, акції протесту тощо) призвели до ще одного політичного успіху – 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР видала Указ „Про громадян татарської національності, які проживали в Криму”. Указ скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укорінення кримських татар в Узбекистані.

У січні 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала  заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися до Криму на місця їх колишнього проживання.

14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР  ухвалила Декларацію „Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їхніх прав”, а 7 березня 1991 року – Постанову „Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року „Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав”.

Повернення кримських татар до Криму набуло масового характеру, починаючи з 1987 р.  На початку 1990 рр. кримські татари стали третьою за чисельністю етнічною групою Криму.

Репатріанти поверталися на територію, де їхні колишні поселення і помешкання були зайняті, а можливості працевлаштування обмежені або й зовсім відсутні. Потрібні були оперативні й дієві заходи влади для забезпечення прибулих житлом, роботою, соціальною інфраструктурою – закладами охорони здоров’я, освіти, культури, дозвілля тощо. В умовах соціально-економічної кризи на всьому посткомуністичному просторі розв’язання згаданих проблем ставало дуже складним завданням. Облаштування на Батьківщині тих, хто поверталися з місць депортації, вимагало величезних коштів.

Україна з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

У 1992-2013 роках процес репатріації в Україну колишніх депортованих за національною ознакою осіб відбувався в рамках Угоди з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб,  національних  меншин  і  народів,   що  була  укладена  в  1992 р. у м. Бішкек (Киргизстан) країнами-учасницями Союзу Незалежних Держав (так звана Бішкекська угода) та пролонгована в 2003 р. у м. Санкт-Петербург на наступний десятирічний термін.

Правовою основою для реалізації державної політики у сфері захисту прав колишніх депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися на постійне проживання до України, є Декларація прав національностей України, а також закони України «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою»,  «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про національні меншини в Україні» та інші.

З 1991 року органи влади України докладають значних зусиль для забезпечення необхідних ресурсів з метою облаштування та інтеграції в українське суспільство репатріантів, що були депортовані за національною ознакою сталінським режимом.

З метою вирішення питань інтеграції репатріантів Урядом України 25 січня 2002 р. ухвалено «Програму сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді на 2002-2005 роки» та 11 травня 2006 р.   ухвалено «Програму Кабінету Міністрів України з розселення та  облаштування  депортованих  кримських татар і осіб інших  національностей, що  повернулися  в  Україну   на  проживання,  їх  адаптації  та  інтеграції  в  українське  суспільство  на  період  до  2010  року»,  яку  було  подовжено  відповідною  постановою  КМУ  на  період  до 2015 р.

До окупації Російською Федерацією АР Крим у лютому-березні 2014 р. Україна фактично за рахунок власних ресурсів здійснювала масштабну роботу, спрямовану на вирішення соціально-економічних проблем кримських татар та осіб інших національностей, які поверталися на постійне проживання до Криму.

Починаючи з 1991 р., у Державному бюджеті України окремим рядком передбачалися видатки на облаштування репатріантів. Бюджетні кошти спрямовувалися, головним чином, на будівництво житла, інженерних комунікацій, об’єктів соціально-культурного призначення. Загальна сума видатків з Державного бюджету України на облаштування колишніх депортованих за національною ознакою громадян станом на кінець 2013 р. становила понад 1 270, 0 млн. грн. (понад 158 млн. дол. США).

Про дієвість заходів, які вживалися Урядом України з метою забезпечення процесу репатріації та інтеграції колишніх депортованих кримських татар, красномовно свідчать такі дані:

1.Сталінським режимом було виселено з Криму близько 200 тис. осіб етнічних кримських татар.  На початок 2013 року на постійне проживання до України, в АР Крим, повернулося близько 266 тис. етнічних кримських татар.

2. За результатами виборів до місцевих рад у 2010 р. питома вага представників кримських татар у діяльності органів самоуправління становила 16%, у той час як частка кримських татар у загальному етнічному складі Криму становила 13,7 %.

У 2013 році в Раді міністрів АР Крим кримські татари посідали 8 керівних посад. На державній службі, а також посадах органів місцевого самоврядування, працювало понад 1 800 осіб з числа представників депортованих національностей, що становило 6,4% від загальної кількості службовців.

3. За даними Республіканського комітету АР Крим із земельних ресурсів, станом на кінець 2012 р. частка земельних ділянок, наданих кримським татарам під будівництво житла (понад 85 тис. ділянок площею приблизно 11 тис. га) у цілому становила 17,1% від загальної кількості земель цієї категорії виділених для населення Криму.

4. У 2013/2014 навчальному році в АР Крим діяло 15 загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням кримськотатарською мовою (3092 учні).

Підготовка вчителів кримськотатарської мови та літератури здійснювалася  Республіканським вищим навчальним закладом «Кримський інженерно-педагогічний університет» та філологічним факультетом Таврійського національного університету імені В.І.Вернадського.

Міністерством освіти і науки України  створено та видруковано  навчальні програми з кримськотатарської мови і читання для 1-4 класів, 5-9 класів та підручники з кримськотатарської мови і літератури,  українсько-кримськотатарський та кримськотатарсько-український шкільний термінологічний словник,  книгу-посібник для дітей молодшого шкільного віку «Казки великої родини» кримськотатарською мовою.

Так, у 2001-2013 роках лише підручників для загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням кримськотатарською мовою видано 82 назви загальним накладом 103207 примірників, близько 30 навчально-методичних посібників з кримськотатарської мови та літератури для дошкільних,  загальноосвітніх та вищих  навчальних закладів. З бюджету АР Крим профінансовано видання 63 найменувань навчальної та навчально-методичної літератури та 60-ти найменувань художньої літератури на суму 3,748 млн. грн.

5. Чисельність культових будівель і приміщень для здійснення релігійних обрядів за 12 років збільшилася для мусульманських організацій – на 122% (з 146 у 2000 р. до 324 – у 2012 р.).

Українська держава, усвідомлюючи всю складність процесу інтеграції репатріантів в українське суспільство, прагнула забезпечувати релігійні потреби кримських татар та вирішувати спірні питання між представниками влади та релігійних організацій шляхом конструктивного діалогу.

6. У 2013 р. з метою забезпечення інформаційних потреб кримськотатарською мовою видавалися газети „Къырым”, „Мааріф ишлері” та  журнали „Тасиль” і „Къасевет”. На Державній  ТРК „Крим” працювала  кримськотатарська редакція „Мейдан”, мовлення якої становило 7% від загального мовлення  компанії.

7. До березня 2014 р. під охороною держави знаходилися десятки пам’ятників кримськотатарського народу.